Види покарань штраф

19.3. Види покарань, що застосовуються до неповнолітніх, і особливості їх призначення

Ст. 98 КК дає вичерпний перелік покарань, які можуть бути застосовані судом до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину.

Як основні покарання застосовуються: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавлення волі на певний строк.

Отже до неповнолітніх злочинців не може бути застосовано обмеження волі, довічне позбавлення волі, конфіскація майна.

Але й ті види покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, мають значно обмежений, порівняно з можливостями їх застосування до дорослих злочинців, характер.

Так, штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення.

Розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п’ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 99 КК), тоді як для дорослих злочинців загальні межі штрафу встановлюються від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а деякими статтями Особливої частини КК передбачено і вищий розмір штрафу (ч. 2 ст. 53 КК).

Значно менший розмір порівняно з розміром загальним мають для неповнолітніх і такі види покарань, як громадські роботи, виправні роботи, арешт.

Громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин. Вони полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. їх тривалість не може перевищувати двох годин на день (ч. 1 ст. 100 КК). Загальні межі громадських робіт для дорослих злочинців встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і можуть відбуватися не більше як чотири години на день (ч. 2 ст. 56 КК).

Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому в віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року із відрахуванням від заробітку в дохід держави в межах від п’яти до десяти відсотків (ч. 2 і 3 ст. 100 КК). У той час як загальні межі виправних робіт для повнолітніх злочинців встановлюються на строк від шести місяців до двох років, а відрахування із суми заробітку в дохід держави здійснюється в межах від десяти до двадцяти відсотків (ч. 1 ст. 57 КК).

Щодо арешту, то він може бути застосований до неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, на строк від п’ятнадцяти до сорока п’яти діб (ст. 101 КК). Для дорослих цей строк встановлюється від одного до шести місяців (ч. 1 ст. 60 КК).

Суттєві обмеження встановлені відносно застосування позбавлення волі на певний строк до осіб, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку. По-перше, позбавлення волі взагалі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 102 КК). По-друге, покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітньому:

за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років;

за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років;

за тяжкий злочин — на строк не більше семи років;

за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти років;

за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини — на строк до п’ятнадцяти років (ч. 3 ст. 102 КК).

Як бачимо, ці межі значно менші, ніж загальні для цього виду покарання стосовно окремих категорій злочинів (ст. 12 КК). У п. 5 ч. 3 ст. 102 КК мова йде про умисне позбавлення життя людини, за яке доросла особа при певних умовах може бути засуджена і до довічного позбавлення волі.

Закон надає особливого значення дослідженню судом особи неповнолітнього злочинця і обставин його формування.

При призначенні покарання неповнолітньому, суд, крім обставин, передбачених у ст. 65-67 КК (тобто базуючись на за-

гальних засадах призначення покарання, враховуючи пом’якшуючі і обтяжуючі покарання обставини), враховує умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати п’ятнадцяти років (ст. 103 КК).

§ 2. Види покарань

§ 2. Види покарань

До осіб, які визнані винуватими у вчиненні злочину, суд може застосувати лише один із видів покарань (основний чи основний і додатковий), що визначений у ст. 51 КК. У цій статті передбачено дванадцять видів покарань, а саме: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину; кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі[12].

Два види покарань — громадська догана та позбавлення батьківських прав, які мали місце в попередньому Кримінальному кодексі 1960 р., не увійшли до нової системи покарань, оскільки вони за своєю юридичною сутністю не пов’язані з кримінально-правовими відносинами. Скажімо, позбавлення батьківських прав належить до галузі сімейного права й вирішується за його нормами в судовому порядку.

До системи покарань в КК України запроваджено чотири нових види покарань — службове обмеження для військовослужбовців; арешт; обмеження волі та довічне позбавлення волі. Останнє введено замість раніше діючого виду покарання, яким була смертна кара.

1. Штраф. Відповідно до ст. 53 КК, штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, установлених в Особливій частині КК.

Штраф є дуже ефективним і гуманним видом покарання, оскільки він має разовий характер, не продовжується в часі, не відриває засудженого від сім’ї і звичного для нього оточення. Каральний елемент штрафу обмежено лише примусовим, за вироком суду, позбавленням винного певних матеріальних цінностей, що спричиняє йому матеріальні і духовні переживання. Штраф обчислюється у грошовому розмірі і сплачується в доход держави. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК не передбачено іншого розміру штрафу. Зокрема, за злочини, передбачені ч. 2 ст. 209, ч. 2 ст. 212, ст. 218, ст. 220 встановлені більш високі розміри штрафу.

Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, коли він прямо передбачений у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК. Із цього загального правила закон знає два винятки: 1) штраф може бути застосований у разі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням (ст. 77 КК); 2) штраф може бути призначений як основне покарання в порядку переходу до більш м’якого виду покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК).

З урахуванням майнового стану особи суд може призначити штраф з розстрочкою виплати певними частинами строком до трьох років.

Ухилення від сплати штрафу визнається злочином, передбаченим ч. 1 ст. 389 КК.

2. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу. Засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК).

Цей вид покарання є додатковим, разовим і не згадується у санкціях статей Особливої частини Кодексу. При його застосуванні суд має посилатися на ст. 54 КК.

Суд, виходячи з певних підстав (способу вчинення злочину, його наслідків, форми вини тощо), які мають бути викладені в мотивувальній частині вироку, враховуючи особливі властивості злочинця (агресивність, бажання заплутати обставини справи тощо), може, але не зобов’язаний застосувати до такої особи, визнаної винною у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, зазначене додаткове покарання.

Каральна особливість цього виду покарання полягає у втраті засудженим привілеїв і пільг, пов’язаних з його військовим, спеціальним званням, рангом, чином або кваліфікаційним класом, яких суд його позбавив.

Військове звання — це звання, встановлене у Збройних Силах України (капітан, майор, полковник, генерал та ін.).

Спеціальні звання встановлені в органах внутрішніх справ України (капітан міліції, майор міліції, полковник та ін.) та в органах Податкової і Митної служб (інспектор податкової служби першого рангу, державний радник податкової служби та ін.).

Різні ранги встановлено для державних службовців, залежно від певної категорії посади, яку вони обіймають. Наприклад, особам, які обіймають посади, що належать до першої категорії, може бути присвоєний третій, другий або перший ранг. Ранги встановлено і для працівників дипломатичної служби (надзвичайний і повноважний посол, посол, радник першого класу, аташе та ін.)

Класні чини встановлено для працівників органів прокуратури (юрист першого класу, молодший радник юстиції та ін.)

Кваліфікаційні класи присвоюються суддям.

Позбавлення особи при засудженні її за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину державної нагороди (ордену, медалі чи відзнаки Президента України), почесного звання (Заслужений шахтар, Заслужений юрист тощо) не є компетенцією суду, воно не входить до розглядуваного виду покарань.

При засудженні за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особи, яка має науковий ступінь або вчене звання, суд теж не має права приймати будь-якого рішення щодо позбавлення засудженого такого звання чи ступеня.

3. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певного діяльністю — це заборона засудженому обіймати конкретні посади або займатися конкретною діяльністю у будь-яких органах державної служби, органах місцевого самоврядування, приватних, комерційних, підприємницьких або інших (незалежно від форми власності) структурах чи організаціях. Цей вид покарання передбачено ст. 55 КК.

Характерними ознаками зазначеного виду покарання є: 1) воно може призначатися як основне і як додаткове покарання. Наприклад, у санкції ч. 1 ст. 212 КК (ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів) цей вид покарання (альтернативно зі штрафом) є основним, а в ч. 1–2 ст. 222 (шахрайство з фінансовими ресурсами) — додатковим до будь-якого з основних — штрафу, обмеження волі або позбавлення волі; 2) цей вид покарання може застосовуватися до різних категорій осіб, які вчинили злочин: посадових і службових осіб державної служби, працівників органів місцевого самоврядування; співробітників приватних, комерційних, підприємницьких та інших структур і організацій, до осіб, які займаються тією чи іншою діяльністю (лікар, вчитель, тренер, водій, нотаріус, адвокат та ін.); 3) це покарання може бути призначене лише у тих випадках, коли вчинення злочину було пов’язане з посадовим чи службовим становищем підсудного або із заняттям ним конкретною діяльністю. Іншими словами, цей вид покарання має бути пов’язаний з позбавленням обіймати ті посади і займатися тією діяльністю, які були використані для вчинення злочину; 4) цей вид покарання як основне покарання може призначатися, якщо воно передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК або в порядку ст. 69 КК при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачене законом; 5) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого на посаді або у зв’язку із заняттям певною діяльністю особи засудженого та інших обставин справи, суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 2 ст. 55); 6) позбавлення права обіймати певні осади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання від двох до п’яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років. При цьому у вироку суду має бути визначено конкретні посади або конкретний вид діяльності, право на заняття яких (яким) позбавляється засуджений; 7) цей вид покарання має властиві йому правила обчислення строків його виконання.

У ході призначення покарання (ч. 3 ст. 55 КК) у вигляді «позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк — воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове до інших основних покарань», а також у разі звільнення засудженого від відбування основного покарання з випробуванням (ст. 77 КК), — з моменту набрання законної сили вироком суду (ч. 3 ст. 55 КК).

Основне покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні його за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків виконується самостійно. Ухилення від позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю особою, засудженою до цього виду покарання, створює склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 389 КК, а умисне невиконання посадовою особою вироку суду або перешкоджання його виконанню щодо звільнення засудженого з певної посади або щодо недопуску до заняття певною діяльністю становить злочин, описаний у ч. 1 ст. 382 КК.

4. Громадські роботи. У відповідності до ст. 56 КК громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Цей вид покарання вперше введений у кримінальне законодавство України і не пов’язаний з обмеженням волі засудженого. Вид громадських робіт встановлюють органи місцевого самоврядування з додержанням вимог законодавства про працю і, зокрема, щодо праці в нічний час, гігієни і безпеки праці, праці жінок та неповнолітніх.

Громадські роботи встановлюються на строк від 60 до 240 годин і виконуються не більше як чотири години на день, а для неповнолітніх — дві години на день.

Засуджений відбуває громадські роботи особисто, безоплатно за місцем свого проживання. Строк відбування громадських робіт здійснюється безперервно. В окремих випадках роботи можуть перериватися з причин медичного, сімейного або соціального характеру.

Строк відбуття громадських робіт закінчується з моменту повного відпрацювання робочих годин, визначених вироком суду. Отже, строк цього виду покарання обчислюється у годинах.

Засуджений до покарання у вигляді громадських робіт зобов’язаний виконувати установлений порядок та умови відбування покарання, сумлінно ставитися до праці на визначеному об’єкті і відпрацювати установлений для нього судом строк громадських робіт, з’являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти інспекцію про зміну місця проживання, не виїжджати без дозволу інспекції за межі України.

Громадські роботи передбачені (альтернативно з іншими видами покарання) за вчинення багатьох злочинів невеликої тяжкості, зокрема, за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123) або у разі перевищення меж необхідної оборони, або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124), за умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125), за побої і мордування (ч. 1 ст. 126), за необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128), розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132), незаконне проведення аборту (ст. 134), неналежне виконання професійних чи службових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх (ч. 1 ст. 137), незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

Смотрите так же:  Приказ об утверждении графика работы сотрудников образец доу

Громадські роботи не можуть призначатися таким особам, що вчинили злочин: а) особам, визнаним інвалідами першої або другої групи; б) вагітним жінкам; в) особам, які досягли пенсійного віку; г) військовослужбовцям строкової служби.

Ухилення від відбування громадських робіт особою, засудженою до такого покарання, є злочином, відповідальність за який передбачена ч. 2 ст. 389 КК.

Ухилення засудженого від відбування громадських робіт — це порушення порядку та умов відбування покарання, тобто притягнення засудженого до адміністративної відповідальності за правопорушення, які були вчинені після письмового попередження; більше двох разів протягом місяця невихід на громадські роботи без поважних причин, а також допущення більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця.

5. Виправі роботи — це вид покарання, який відповідно до ст. 57 КК «встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків». Відрахування провадяться за кожний відпрацьований місяць. Виправні роботи застосовуються частіше за все у тих випадках, коли було вчинено злочин невеликої тяжкості, а в деяких випадках і за вчинення злочинів середньої тяжкості.

Характерними ознаками цього покарання є: 1) воно належить до основних видів покарання; 2) його застосовує суд лише у випадках: а) коли такий вид покарання передбачений у санкції статті Особливої частини Кодексу, б) заміни штрафу виправними роботами (ч. 4 ст. 53 КК), в) призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК); 3) воно призначається у межах від двох місяців до двох років; 4) це покарання відбувається за місцем роботи засудженого; 5) кожного місяця із заробітку засудженого вираховується у доход держави визначена судом частина із усієї суми його заробітку в межах від десяти до двадцяти відсотків.

У строк відбування виправних робіт зараховуються дні, місяці і роки, протягом яких засуджений працював і з його заробітку проводилося відрахування. У строк відбування цього покарання зараховуються також ті дні, протягом яких засуджений не працював з поважних причин, у тому числі й той час, протягом якого він офіційно був визнаний безробітним; час щорічної чергової відпустки не зараховується до строку відбування покарання. Вироки до виправних робіт проводяться до виконання не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або звернення його до виконання.

Виправні роботи не застосовуються до: а) вагітних жінок; б) жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною; в) непрацездатних; г) осіб, що не досягли 16-ти років; ґ) осіб, що досягли пенсійного віку; д) військовослужбовців; е) осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України; є) працівників правоохоронних органів; ж) нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів; з) державних службовців; и) посадових осіб органів місцевого самоврядування.

У ч. 3 ст. 57 КК передбачено, що особам, які стали непрацездатними після винесення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох установлених законодавством України неоподаткованих мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт. Ухилення від відбування виправних робіт особою, засудженою до цього покарання, визнається злочином проти правосуддя і карається за ч. 2 ст. 389 арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.

6. Службове обмеження для військовослужбовців. Відповідно до ст. 58 КК України, покарання у вигляді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених Кодексом, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк.

Цей вид покарання в значній частині схожий з покаранням у вигляді виправних робіт, які не застосовуються до військовослужбовців. Застосування цього покарання дає можливість військовослужбовцям, які вчинили злочин невеликої тяжкості, а за наявності певних обставин — і за злочин середньої тяжкості, продовжувати військову службу і не бути відірваними від звичайних для них умов життя.

Покаранню у вигляді службового обмеження властиві такі ознаки: 1) воно застосовується лише як основний вид покарання; 2) воно застосовується лише до певної категорії військовослужбовців, а саме: осіб офіцерського складу, прапорщиків, мічманів та військовослужбовців надстрокової служби чи служби за контрактом; 3) воно застосовується до осіб визначеної вище категорії військовослужбовців за вчинення ними злочинів проти встановленого порядку несення військової служби, виписаних у розділі XIX КК; 4) воно може бути застосовано судом в межах від шести місяців до двох років; 5) суд застосовує цей вид покарання лише у випадках: а) якщо воно передбачено в санкції певної статті Особливої частини КК (XIX розділу); б) якщо воно застосовується замість покарання у вигляді виправних робіт, передбаченого санкцією статті інших розділів Особливої частини КК; в) якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк; 6) військовослужбовець, засуджений до такого виду покарання, залишається на військовій службі і проходить її у своєму військовому підрозділі; 7) із суми грошового забезпечення військовослужбовця, засудженого до означеної міри покарання, проводиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків; 8) під час відбування такого виду покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні; 9) строк покарання не зараховується засудженому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Військовослужбовці, засуджені до покарання у вигляді службового обмеження, вважаються такими, що не мають судимості з моменту відбуття цього покарання.

7. Конфіскація майна. Покарання у вигляді конфіскації майна, говориться в ч. 1 ст. 59 КК, полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого.

Характерними ознаками покарання у вигляді конфіскації майна є: воно 1) призначається лише як додаткове покарання; 2) пов’язане з примусовим і безоплатним вилученням у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого; 3) встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини; 4) може бути призначене лише у випадках, прямо передбачених в Особливій частині Кримінального кодексу. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна передбачена в одному випадку як факультативне додаткове покарання, в іншому, — як обов’язкове додаткове покарання.

Як факультативне додаткове покарання передбачена конфіскація майна за давання хабара, вчинене повторне (ч. 2 ст. 369) та ін. Суд при призначенні основного покарання має обговорити можливість застосування і додаткового покарання та в разі позитивного вирішення цього питання навести мотиви такого рішення у вироку.

Як обов’язкове додаткове покарання конфіскація передбачена за бандитизм (ст. 257), контрабанду (ч. 2 ст. 201). У цих і подібних випадках суд, крім призначення основного покарання, зобов’язаний застосувати й додаткове покарання, але лише до тих злочинів, які було вчинено з корисливих мотивів. Незастосування судом обов’язкового додаткового покарання можливе лише за наявності умов, передбачених ст. 69 КК з обов’язковим наведенням мотивів такого пом’якшення покарання та з посиланням на статтю закону в резолютивній частині вироку.

Конфіскація майна поділяється на повну і часткову. Повна конфіскація майна полягає в безоплатному примусовому вилученні всього майна, що належить засудженому, а часткова — у вилученні саме вказаної у вироку суду частини (половини, третини) майна засудженого або певних, перелічених у вироку суду предметів у власність держави.

Прийнявши рішення про призначення конфіскації майна, суд зобов’язаний сформулювати його в резолютивній частині вироку, вказавши, конфіскується все майно чи його частина. В останньому випадку у вироку треба вказати, яка саме частина майна засудженого конфіскується, або перелічити предмети, які конфіскуються.

Конфіскація майна може бути застосована лише щодо майна, яке належить засудженому на праві власності, та щодо його частки у спільній власності, а також його вкладів у банках та установах Національного банку України. Не підлягають конфіскації предмети, необхідні для засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні, згідно з переліком майна, визначеного законом України, що не підлягає конфіскації за вироком суду. Це, зокрема, жилий будинок, носильні речі та предмети домашнього вжитку (одяг, взуття, білизна, дитячі речі, продукти харчування, паливо для готування їжі та обігріву приміщення, насіння для посівів тощо).

Конфіскація майна як вид покарання відрізняється від спеціальної конфіскації. Остання не є покаранням і полягає у примусовому вилученні у засудженого предметів, що були засобом вчинення злочину або одержані внаслідок його вчинення. Предмети, які були знаряддям вчинення злочину, належать до речових доказів, а питання про такі докази вирішується відповідно до положень кримінально процесуального закону.

Спеціальна конфіскація передбачена і в окремих статтях Особливої частини Кодексу. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 244 КК, порушення законодавства про континентальний шельф України передбачає конфіскацію всіх знарядь, якими користувалася винна особа для вчинення злочину. Спеціальна конфіскація передбачена і в санкціях статей 248 і 249 КК. Йдеться про конфіскацію знарядь і засобів незаконного полювання, незаконного зайняття рибним або звіриним промислом (мисливських рушниць, риболовних сіток, човнів та інших транспортних плавучих засобів, за допомогою яких вчиняються чи полегшуються незаконний відстріл звірів, вилов риби тощо).

8. Арешт. Це новий вид покарання, що вперше передбачено КК України. Покарання у вигляді арешту (ст. 60 КК) полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців. Таке покарання (альтернативно з іншими видами покарання) передбачене в багатьох санкціях статей Особливої частини КК за вчинення злочинів невеликої тяжкості, зокрема, за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124), за умисне легке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 125), за погрозу вбивством (ст. 129), за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ч. 1 ст. 171), за порушення недоторканності приватного життя (ст. 182), за фальсифікацію засобів вимірювання (ст. 226), за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом (ч. 1 ст. 286), за хуліганство (ч. 1 ст. 296), за порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості (ч. 1 ст. 406 КК). За виняткових обставин суд, умотивувавши своє рішення, в порядку ст. 69 КК може, призначаючи покарання за особливо тяжкий або тяжкий злочин чи злочин середньої тяжкості, перейти до більш м’якого виду основного покарання, яким є арешт.

При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків суд має виходити з того, що одному дню арешту відповідає один день позбавлення волі, два дні обмеження волі, вісім годин громадських робіт (ст. 72 КК).

Арешт як вид покарання не застосовується до осіб віком до 16-ти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до 7-ми років (ч. 3 ст. 60). Військовослужбовці, що вчинили злочин проти встановленого порядку несення військової служби, а також загальнокримінальні злочини, за які їм було призначено покарання арешт, відбувають його на гауптвахті.

Покарання у вигляді арешту має відбуватися, як правило, за місцем засудження протягом всього його строку в одному арештному домі під вартою в умовах ізоляції від суспільства з роздільним розміщенням засуджених чоловіків і засуджених жінок. Каральний елемент покарання у вигляді арешту пов’язаний із психологічним впливом на засудженого, який має перетерпіти тягар — ізоляцію від суспільства, жорсткі умови перебування і підпорядкування суворому режиму.

9. Обмеження волі. Новий вид покарання у кримінальному законодавстві України (ст. 61 КК), який полягає в утриманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням її до праці, як правило, на виробництві виправних центрів з виплатою їй не менш як 50 відсотків загальної суми заробітку.

Покаранню у вигляді обмеження волі властиві такі ознаки: воно 1) є основним видом покарання; 2) встановлено на строк від одного до п’яти років; 3) може бути застосовано, якщо передбачене санкцією статті Особливої частини Кодексу; 4) засуджені до такого виду покарання відбувають його в кримінально виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства і без постійної охорони і, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження; 5) особи, засуджені до обмеження волі, зобов’язані постійно перебувати в межах виправного центру під наглядом і сумлінно працювати. Строк покарання таких осіб обчислюється з дня прибуття їх до місця відбування покарання і постановки на облік у виправному центрі.

Засуджені до покарання у вигляді обмеження волі користуються вільним пересуванням в межах території виправної установи. З дозволу адміністрації виправного центру засуджені можуть пересуватися без нагляду поза територією такої установи, якщо це пов’язане з характером роботи або у зв’язку з навчанням засудженого. Засуджені до обмеження волі можуть користуватися грошима, отримувати листи, посилки, мати можливість побачення з рідними без обмежень. Мешкають засуджені до обмеження волі, як правило, в спеціально призначених для таких засуджених гуртожитках. У засудженого до обмеження волі має бути документ, що посвідчує його особу.

Якщо засуджений до позбавлення волі вчинить новий злочин, то йому має бути призначене покарання за правилами про сукупність вироків (ст. 71), маючи на увазі, що двом дням обмеження волі відповідає один день позбавлення волі та одному дню обмеження волі відповідає три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт (ч. 1 ст. 72).

Самовільне залишення місця обмеження волі або злісне ухилення від робіт, або систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі, визнаються злочином, відповідальність за який встановлено ч. 1 ст. 390 КК, а неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду вважається злочином, виписаним у ч. 2 ст. 390 КК.

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 14-ти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп.

10. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Покарання у вигляді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців за вчинений ними злочин належить до основних видів покарань. Воно полягає в примусовому триманні засудженого військовослужбовця строкової служби в дисциплінарній військовій частині протягом визначеного судом (у межах від шести місяців до двох років) строку.

Засуджений до такого покарання лишається військовослужбовцем; він виконує покладені на нього обов’язки військової служби і військового навчання в умовах особливого фізичного тягаря, пов’язаного з жорстким режимом відбування покарання. Засуджений, крім виконання обов’язків військової служби, обов’язково залучається до праці на виробничих об’єктах дисциплінарної військової частини або інших об’єктах, визначених Міністерством оборони України.

Смотрите так же:  Налог с продажи единственного жилья когда вступит в силу

Відповідно до ст. 62 КК покарання у вигляді тримання у дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк.

Характерними ознаками цього виду покарання є те, що воно: 1) може застосовуватися лише як основне покарання; 2) призначається військовослужбовцям строкової служби, які проходять таку службу за призовом або за контрактом на посадах рядового і сержантського складу. Стосовно курсантів військово-навчальних закладів, шкіл прапорщиків та інших аналогічного спрямування навчальних закладів, цей вид покарання може бути застосований лише за злочини, вчинені ними після зарахування на навчання і за умови, щодо цього вони не проходили строкову військову службу; 3) може призначатися на строк від шести місяців до двох років; 4) його призначають лише у випадках, передбачених відповідними статтями Особливої частини КК за вчинення злочинів проти військової служби, а також тоді, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, дійде висновку про доцільність застосувати до винного це покарання замість позбавлення волі на строк не більше двох років за вчинення військового або загальнокримінального злочину. В останньому випадку суд визначає строк позбавлення волі і вказує про заміну його направленням у дисциплінарний батальйон на той самий строк; 5) час відбування покарання у дисциплінарному батальйоні не зараховується, як правило, в строк дійсної військової служби; 6) після відбування цього покарання військовослужбовець має продовжити свій строк служби в військовій частині.

Тримання у дисциплінарному батальйоні передбачено у багатьох санкціях статей КК щодо злочинів проти встановленого порядку несення військової служби, зокрема, за непокору (ч. 1 ст. 402), невиконання наказу (ч. 1 ст. 403), погрозу або насильство щодо начальника (ч. 1 ст. 405), самовільне залишення військової частини або місця служби (ч. 1 ст. 407), марнотратство або втрата військового майна (ч. 1 і ч. 2 ст. 413).

У разі засудження винного за сукупністю злочинів, за один із яких передбачено покарання у вигляді позбавлення волі, а за інший — тримання в дисциплінарному батальйоні чи за обидва — позбавлення волі, суд застосовує тримання в дисциплінарному батальйоні лише після того, як буде визначено покарання за правилами ст. 70 КК, маючи на увазі, що при складанні різних видів нових покарань, необхідно виходити із положення, що одному дню позбавлення волі відповідає один день тримання у дисциплінарному батальйоні. При цьому треба пам’ятати, що за вимогою ч. 2 ст. 62 КК тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі.

11. Позбавлення волі на певний строк. Позбавлення волі є одним із основних і найбільш суворих різновидів покарань. Покарання у вигляді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого від суспільства та поміщенні його на певний строк у кримінально-виконавчу установу закритого типу. Відповідно до ч. 2 ст. 63 КК позбавлення волі встановлено на строк від одного до п’ятнадцяти років, за винятком випадків, передбачених Загальною частиною КК.

Покарання у вигляді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину 18-річного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, — на строк до п’ятнадцяти років; позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості (ст. 102 КК).

Позбавлення волі призначається лише у випадках, передбачених санкціями статей Особливої частини КК. При цьому суд не має права перевищити межі строку позбавлення волі, передбачені санкцією статті Особливої частини КК за вчинення окремого конкретного злочину. Виняток становлять правила призначення покарання за сукупністю вироків (ч. 2 ст. 71 КК). За цими правилами при складанні покарань у вигляді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п’ятнадцяти років, а у випадках, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, — не повинен перевищувати двадцяти п’яти років.

Особи, засуджені до позбавлення волі, відбувають покарання в ізоляції від суспільства і утримуються під охороною та постійним наглядом у кримінально-виконавчих установах певного, відповідно до вироку суду, режимного типу залежно від тяжкості вчиненого злочину та категорії засуджених. Тому тяжкість покарання у вигляді позбавлення волі значною мірою визначається видом установ, які займаються виконанням цього покарання.

Порядок, умови та режим відбування покарання у вигляді позбавлення волі в тій чи іншій установі регламентуються Кримінально-виконавчим кодексом України.

Позбавлення волі покладає на засудженого значні правообмеження, які істотно змінюють його правовий статус. Засуджений позбавляється права вільно пересуватися, вільно розпоряджатися своїм часом, позбавляється звичних для нього умов життя і поведінки, соціальних зв’язків, сімейних стосунків; він змушений переносити фізичні та психологічні навантаження і значний моральний тягар. Позбавлення волі породжує також певні соціальні наслідки (погіршення матеріального стану рідних засудженого, діти виховуються без батька чи матері, часто сім’я засудженого розпадається тощо).

Дещо маємо сказати про смертну кару як один із давніх видів покарання. Вона походить від стародавнього звичаю кровної помсти і знана практично всіма країнами і народами. Пам’ятки права свідчать про найжорстокіші способи виконання смертної кари — відсікання голови, повішення, утеплення, спалення, колесування, четвертування та ін.

У міжнародних та європейських організаціях, у деяких друкованих працях і пресі протягом значного історичного часу було наведено чимало аргументів «за» і «проти» смертної кари як виду покарання за вчинений злочин. Неоднозначність правової та громадської думки з цієї проблеми позначилася і на національному законодавстві багатьох держав світу.

Сьогодні переважна більшість держав світу скасували смертну кару. Кожна із таких держав скасувала смертну кару як вид покарання, прийнявши відповідний закон. Але чимало держав (Китай, Російська Федерація, США, Японія, багато ісламських держав) зберігають у своїх законах такий вид покарання.

Україна обрала особливий шлях вирішення питання — бути чи не бути в Україні такому виду покарання, як смертна кара, — шляхом відповідного тлумачення, зокрема, ст. 3, 21 і 27 Конституції України, якими гарантується захист з боку держави права людини на життя.

Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190 1 Кримінального кодексу України 1960 р. в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару), 29 грудня 1999 р. прийняв рішення:

1. Положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

2. Положення Кримінального кодексу України, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення».

Отже, від 29 грудня 1999 р. ст. 24 Загальної частини КК України 1960 року і положення статей Особливої частини цього закону, які передбачали смертну кару як вид покарання, втратили чинність.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р., Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 р. було: 1) виключено з КК України 1960 року ст. 24, що передбачала смертну кару як вид покарання; 2) запроваджено новий вид покарання — довічне позбавлення волі; 3) доповнено КК України 1960 року ст. 252 щодо встановлення і застосування покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

12. Довічне позбавлення волі. Довічне позбавлення волі пов’язане головним чином із запобіжними заходами щодо мети покарання. Це покарання введено до КК України не лише як самостійний вид, а й як такий, що замінив свого часу покарання у вигляді смертної кари.

Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) встановлюється за вчинення особливо тяжкого злочину і застосовується у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі — найсуворіше покарання у кримінальному праві України. Цей вид покарання передбачено в альтернативі з позбавленням волі на певний строк і за обмежене коло особливо тяжких злочинів, а саме: посягання на життя державного чи громадського діяча (ч. 1 ст. 112); умисне вбивство за обставин, які обтяжують покарання (ч. 2 ст. 115); посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348); посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких родичів у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379); посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст. 400); порушення законів та звичаїв війни, якщо воно поєднано з умисним вбивством (ч. 2 ст. 438); застосування зброї масового знищення, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 439); геноцид (ч. 1 ст. 442); посягання на життя представника іноземної держави (ст. 443).

За наявності виняткових обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь суспільної небезпечності вчиненого, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, відповідно до ст. 69 КК, призначити за особливо тяжкі злочини основне покарання (спеціально передбачене в законі) — довічне позбавлення волі — і перейти до більш м’якого покарання, застосувавши позбавлення волі на певний строк.

При складанні покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань як за сукупністю злочинів (ч. 2 ст. 70), так і за сукупністю вироків (ч. 2 ст. 71), остаточне покарання призначається шляхом поглинання менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Актом помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років (ч. 2 ст. 87).

Питання про застосування давності відповідно до ст. 49, 80 КК до особи, яка вчинила злочин, що карається довічним позбавленням волі, або була засуджена до довічного позбавлення волі, вирішує суд. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі замінюється позбавленням волі на певний строк.

Виходячи з принципу гуманізму довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку (ч. 2 ст. 64 КК).

Види покарань

Штраф

Штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і в межах, встановлених Особливою частиною КК. Він стоїть на першому місці в переліку видів покарань і може застосовуватись як основне, так і додаткове покарання.

Штраф є безстроковим (одноактним) і універсальним покаранням, застосування якого не обмежено ні колом суб’єктів, ні характером вчиненого злочину. Але його призначення залежить від майнового стану засудженого. Зокрема, до неповнолітніх штраф застосовується лише у випадках, коли вони мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення (ст. 99 КК).

Як основний вид покарання він накладається у випадках і в межах, встановлених Особливою частиною КК. Як додаткове покарання він може бути призначений лише, якщо його спеціально передбачено як додаткове покарання в санкції певної статті Особливої частини КК.

Розмір штрафу встановлюється не в абсолютних числах, а у визначеній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, який офіційно встановлено законодавством України на момент постановлення вироку.

До покарання у виді штрафу не можуть бути застосовані умовно-дострокове та дострокове звільнення від його відбування (ч. 1 ст. 81, частини 1, 2 ст. 82 КК), оскільки штраф є безстроковим покаранням.

Законом передбачені негативні правові наслідки несплати штрафу, які диференціюються, насамперед, залежно від причин несплати. Якщо має місце ухилення від сплати (зокрема, внаслідок приховування майна чи коштів, за рахунок яких може бути здійснена сплата), то скоєне тягне відповідальність як за ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі (ч. 1 ст. 389 КК). Якщо ж несплата обумовлена неспроможністю сплатити, не пов’язаною з умисним ухиленням (відсутність заробітку, заощаджень, майна, на яке може бути звернене стягнення), то настають правові наслідки, передбачені ч. 5 ст. 53 КК, — штраф замінюється покаранням у виді громадських робіт, виправних робіт або ж позбавленням волі. Слід звернути увагу, що тривалий час можливість заміни штрафу позбавленням волі у теорії вітчизняного кримінального права категорично заперечувалася, а у законі прямо заборонялася. Вважалося, що це могло тягнути нерівність громадян залежно від їх майнового стану (оскільки багаті відкупляться грошовим стягненням, а бідні відбуватимуть ув’язнення). Однак законом України № 4025-УІ від 15 листопада 2011 р. до ст. 53 КК були запроваджені зміни, які дозволили за певних умов заміну штрафу також позбавленням волі.

Сьогодні світова спільнота широко пропагує застосування штрафу, оскільки він є, по-перше, економічно вигідним; по-друге, задовольняє інтереси держави і суспільства; по-третє, не створює передумов для втрати засудженого як особистості. Український законодавець також вважає штраф достатньо ефективним видом покарання, який має, з урахуванням обставин справи та особи винного, набути широкого застосування у судовій практиці. На жаль, практика застосування покарань в Україні свідчить про неготовність суспільства до розуміння ефективності застосування штрафів. Основними причинами неможливості широкого застосування цього виду покарання називаються такі: складна економічна ситуація в країні, безробіття, безперспективність стягнення штрафу з більшості засуджених, попередня судимість особи, яка притягується до кримінальної відповідальності.

Проте обнадійливим бачиться шлях до ширшого застосування штрафу, коли частина стягнутих коштів буде відраховуватися на користь потерпілого. Пересічні громадяни вважають, що штрафні санкції мають застосовуватись за всі корисливі господарські, екологічні та інші подібні злочини. Характерно, що із 42%, які віддали перевагу застосуванню штрафу, молодь становить 37%. На доповнення до штрафу 89,7% з числа опитаних підтримують позицію щодо закріплення у кримінальному законодавстві примусового відшкодування шкоди, завданої потерпілому.

Соціальна функція штрафу може бути успішно реалізована лише з урахуванням правової природи цього виду покарання. Він належить до групи майнових покарань. Штраф психологічно впливає на засудженого, підтверджуючи докір держави стосовно особи, яка вчинила злочин, та спричиняє істотні негативні матеріальні наслідки, які можуть зробити невигідним і небезпечним для неї подальше вчинення злочинів. Позитивним є й те, що штраф може бути застосований і як основне, і як додаткове покарання. Також штраф може замінити невідбуту частину покарання особі, яка відбуває позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також частину покарання, яка залишилася, у разі відстрочки відбування покарання засудженим вагітним жінкам і жінкам, що мають дітей у віці до семи років, — до досягнення дитиною семирічного віку.

До осіб, які визнані винуватими у вчиненні злочину, суд може застосувати лише один із видів покарань (основний чи основний і додатковий), що визначений у ст. 51 КК. У цій статті передбачено дванадцять видів покарань, а саме: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину; кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі. 1

Смотрите так же:  Добровольно платить алименты

1 Каральна система Російської Федерації передбачає штраф; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; позбавлення спеціального, військового або почесного звання, класного чину і державних нагород; обов’язкові роботи; виправні роботи; обмеження з військової служби; конфіскація майна; обмеження волі; арешт; тримання в дисциплінарній військовій частині; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі; смертна кара. Каральна

Два види покарань — громадська догана та позбавлення батьківських прав, які мали місце в попередньому Кримінальному кодексі 1960 р., не увійшли до нової системи покарань, оскільки вони за своєю юридичною сутністю не пов’язані з кримінально-правовими відносинами. Скажімо, позбавлення батьківських прав належить до галузі сімейного права й вирішується за його нормами в судовому порядку.

До системи покарань в КК України запроваджено чотири нових види покарань — службове обмеження для військовослужбовців; арешт; обмеження волі та довічне позбавлення волі. Останнє введено замість раніше діючого виду покарання, яким була смертна кара.

Відповідно до ст. 53 КК, штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, установлених в Особливій частині КК.

Штраф є дуже ефективним і гуманним видом покарання, оскільки він має разовий характер, не продовжується в часі, не відриває засудженого від сім’ї і звичного для нього оточення. Каральний елемент штрафу обмежено лише примусовим, за вироком суду, позбавленням винного певних матеріальних цінностей, що спричиняє йому матеріальні і духовні переживання. Штраф обчислюється у грошовому розмірі і сплачується в доход держави. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК не передбачено іншого розміру штрафу. Зокрема, за злочини, передбачені ч.

система Великобританії до основних видів покарання відносить: довічне позбавлення волі; тюремне ув’язнення; штраф; громадські роботи; обмеження волі; денні центри виховання і додаткових покарань — компенсація (винагорода потерпілого); конфіскація майна; дискваліфікація (позбавлення певних прав). За КК Франції кримінальними покараннями визнаються: довічне позбавлення волі; тюремне ув’язнення, а до виправних покарань віднесено: тюремне ув’язнення, штраф, штрафо-дні (регулярне внесення засудженим до державного бюджету певної, визначеної судом, грошової суми; кількість штрафо-днів не може перевищувати 360); громадські роботи. КК ФРН передбачає основні покарання: довічне позбавлення волі; позбавлення волі; грошовий штраф у денних ставках; майновий штраф. Додаткове покарання — заборона керувати транспортним засобом і додаткові наслідки — позбавлення права обіймати певні посади, права користуватися правами, одержаними в результаті публічних виборів, права бути обраним і право голосу. За кримінальним законодавством США передбачено такі види покарань — смертна кара; довічне позбавлення волі; тюремне ув’язнення; обмеження волі (умовна пробація); штраф; реституція (компенсація). За кримінальним законом Японії — смертна кара; позбавлення волі без примусової праці (тюремне ув’язнення); штраф; кримінальний арешт і додаткове покарання — конфіскація майна.

2 ст. 209, ч. 2 ст. 212, ст. 218, ст. 220 встановлені більш високі розміри штрафу.

Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, коли він прямо передбачений у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК. Із цього загального правила закон знає два винятки: 1) штраф може бути застосований у разі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням (ст. 77 КК); 2) штраф може бути призначений як основне покарання в порядку переходу до більш м’якого виду покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК).

З урахуванням майнового стану особи суд може призначити штраф

3 розстрочкою виплати певними частинами строком до трьох років.

У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподаткований мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподаткованих мінімумів доходів громадян, але на строк не більше 2-х років.

Коментар до статті 98. Види покарань

1. До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

2) громадські роботи;

3) виправні роботи;

5) позбавлення волі на певний строк. 2. До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

1. З усіх видів покарань, передбачених КК, до неповнолітніх мо жуть бути застосовані лише ті, які прямо вказані в ст. 98. Вони переважно не пов’язані з позбавленням волі,

2. Виходячи з положень ст. 98, до неповнолітніх не можуть застосовуватися конфіскація майна, обмеження волі, довічне позбавлення волі. Не можуть бути призначені неповнолітнім і такі специфічні покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні. У тих випадках, коли вказані покарання передбачені санкцією статті Особливої частини КК, за якою засуджується неповнолітній, вони не призначаються, а натомість суд обирає покарання з інших, які названі в ст. 98.

Не можуть бути призначені ці покарання і в порядку переходу до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за вчинений злочин (відповідно до ч. 1 ст. 69).

3. Основні види покарання у ст. 98 вказані у відповідному порядку — від менш тяжкого до більш тяжкого. З цього слід виходити зокрема при вирішенні питань, що випливають зі ст. 69.

4. Штраф до неповнолітніх може застосовуватися і як основне, і як додаткове покарання, а позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю — лише як додаткове покарання. Як додаткове покарання штраф може призначатися лише в сукупності з іншим видом основного покарання. Інакше кажучи, штраф як основне покарання (призначений, наприклад, замість іншого, більш тяжкого основного покарання) не може бути призначений одночасно з таким же додатковим покаранням.

5. Зміст окремих видів покарань, які застосовуються до неповнолітніх, визначено у ст. 53, 55-57, 60, 63 з урахуванням особливостей, вказаних у ст. 99- 102.

Види кримінальних покарань

Види кримінальних покарань

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Воно має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

4) громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження для військовослужбовців;

7) конфіскація майна;

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11) позбавлення волі на певний строк;

12) довічне позбавлення волі.

Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.

За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу України (КК). До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених КК.

Штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК не передбачено вищого розміру штрафу.

Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК.

З урахуванням майнового стану особи суд може призначити штраф з розстрочкою виплати певними частинами строком до трьох, ‘ років. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу . Засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев-ною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п’яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв’язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

При призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк — воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні. посади або займатися певною діяльністю як додаткове до інших основних покарань, а також у разі застосування статті 77 КК (Застосування додаткових покарань у разі звільнення від відбу­вання основного покарання з випробуванням) — з моменту наб­рання законної сили вироком.

Громадські роботи полягають у виконанні засудженим у віль­ний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

Ці роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами пер­шої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від, шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, осіб рядового і на­чальницького складу Державної служби спеціального зв’язку та за­хисту інформації України, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розра­хунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Покарання у виді службового обмеження застосовується до за­суджених військовослужбовців, крім військовослужбовців стро­кової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, коли суд, враховуючи обс­тавини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк.

Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не мо­же бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк по­карання не зараховується йому в строк вислуги років для прис­воєння чергового військового звання.

Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому без­оплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна вста­новлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особ­ливій частині КК. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визна­чається законом України.

Покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті. Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.

Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим за­лученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років. Воно не застосовується до непов­нолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнад­цяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослуж­бовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи.

Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вва­жатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

Покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудже­ного та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконав­чої установи закритого типу. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років, за винятком випадків, пе­редбачених Загальною частиною КК.

Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально пе­редбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлений вироку.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *